anka_cyganka

Істікляль я так і не знайшла. В Стамбулі аби щось знайти, треба мати непересічний талант в цій справі або ж велике везіння. Натомість я знайшла компанію на вечір (тут вже проблема для українскьої дівчини уникнути такої чоловіої компанії). Екзотика цього знайомства в тому, що колегою по пиву виявився британець з самої півночі Об"єднаного Королівства підозрілої турецької зовнішності : ) Словом, була там між нами симпатія і різні романтичні моменти... Можливо, тому мені досі сумно від повідомлення в новинах, що 25 лютого розбився літак маршруту Стамбул-Амстердам. В тому літаку був і мій новий знайомий. Варіанти його долі можуть бути різними...

Але живуть люди! Мають стільки свободи в голові, стільки прагенння її. Поїхали в Данію до подруги в гості - пишуть, що залишилися там на навчання до літа. Тепер здобувають навички артистів фізичного (?) театру. Забеспечені всім необхідним, за навчання платять якийсь мінімум. Готуються виступати зі своїм театром на площах Копенгагену та на майданах Конго, організовувати в Данії фестивалі мистецтва. Мабуть, Бог (чи що там?) їм допомагає, бо вони справді класні і все добро їм повертається. Взагалі, я ніжно люблю поляків, але дещо своєрідно, де крім любові абсолютної є крапля дьохтю. Найкращі в світі поляки на 100% - Магда і Матеуш! Люблю їх моцно! 



А ляльки мої...

Лишається їхати на Балкани без каси. А що робити? Для мене, звичайно, жодної кризи в природі не існує. Скільки себе пам"ятаю - в мене завжди фінансова криза. Тому я її не відчуваю, бо все пізнається в порівнянні. Але відкладена на поїздку заначка тане на очах. Та їхати в будь-якому випадку необхідно - такі в мене потреби і стаються вони в кризовий період, тобто за півроку від попередніх "великих мандрів".  В повітрі вісить кінцеве рішення заробляти гроші в процесі і на якийсь час стати вуличними музикантами. Можливо комусь доведеться зламати  в собі гордість піарщика крутої рекламної контори, а комусь гордість одного з голосів всеукраїнської радіостанції. Побачимо, на скільки наш талант оцінить населення Белграда або якоїсь там столиці Чорногорії - може це стане першими кроками до світових фестивалів та мільйонних гонорарів. Інколи від нудьги фантазуємо про неймінг нашої банди. Ніхто не сприйняв "Кандуктар нє спєши". Як на мене досить глибоко і по-панківська разом з тим. Були всілякі, "терті пляцки", "рожеві жаби", "квітневі далІ" (себто сальвадори), "веселі бджілки" :) Не розуміє народ сюрру. Так і досі не можемо визначитися. А в мене є бубон прадідів! На ньому й буду лабати на вулицях Белграда...

Вже з місяць отримую масу задоволення від свого українського громадянства і від знаку "=" між ним та поняттям "сексуальний туризм". Для того, аби на тиждень з"їздити до якоїсь, скажімо, Сербії чи Хорватії без "особливо поважної причини", бажано мати: дипломатичний паспорт, міцний шлюб, троє дітей, потворну зовнішність, пенсійний вік, рахунок в банку з багатьма нулями, і т. д. Тоді, можливо, і вдасться переконати високоповажних дипломатичних представників  в своїх чистих намірах без всяких рабсько-сексуальних, сімейно-стабільних, терористично-венеричних натяків. 
Якщо отримаю до нового року всі візи і дозволи - буду героїнею! Тільки чи варто?

Дивні речі. Моя мама працює в підземці. Місце, скажу я вам, досить містичне. Пояснюють великим скупченням енергетики і т. д. Але не про метро йде мова, а про інше. Колись в тунелі метрополітену (здається,  між Політехом та Шулявою) загинула молода дівчина. Після її смерті на колії, технічні працівники відмовилдися ходити туди виконувати свою роботу. А кому не страшно буде йти на те місце, де якийсь час тому загинула дівчина, а тепер там завжди чути, як хтось співає жіночим головом? Довго так співало. Щоночі. В пустому тунелі між двома станціями. Та попри все, працювати треба, проводити ремонтні роботи, гатити там своїми молотками. Вирішили покликати священника аби освятив те прокляте місце. Допомогло. Перестав співати жіночий голос.
Цього року я їздила до Польщі. Мала там певні розвідки із старими мешканцями Польського Полісся. В містечку Влодава пощастило пізнати бабусю, народжену на Черкащині 1917 року. Після Другої Світової вона поверталася через Польщу з робіт в Німеччині. Так і зачепилася тут на все життя. Але не про бабусю мова, хоча було б цікаво. Менше з тим.... Бабуся Теодозія розповідає, що жила в її рідній Чмерівці молода дівчина. Одного разу вона поверталася пішки до свого села з Чигирина (це недалеко) і її взявся проводжати хлопець. Було вже пізно, коли вони підходили до села. Лісочок. Тут він її і згвалтував. Потім вбив, а тіло прикидав гіллям в лісочку. Те тіло знайшли діти, які пасли поблизу худобу. Вбиту поховали. От тільки пісня, яка увесь час лунала з того лісочка, бентежила мешканців села. Співала дівчина. Співала обну й ту ж пісню. Бабуся Теодозія, навіть, слова її пам"ятає.
Співати припинило, коли минули роковини по смерті тої дівчини.

… скупий життєвий досвід сьогодні дозволяє мені відчувати 2 українські космоси, які мають дуже яскраві відмінності - Галицький та Наддніпрянський. Перший такий, ніби в нього перо в с…, емоційний, прагматичний, з бісиками в очах, контактний, лукавий, енергійний. Галицький космос дуже подобається спостерігати, досліджувати його в людях і любити його таким, яким він є. Чомусь мені це вдається робити з посмішкою, якщо не з заливним сміхом. Мій космос – наддніпрянський. Думаю, що географія народження таки дається тут взнаки. Природно, мені хочеться більше говорити саме про наддніпрянський космос і не тому, що наддніпрянці егоїстичніші за інших. Наддніпрянщина в мене асоціюється з тим космосом, який ми можемо розуміти в науково-астрономічному контексті. Це безмежне поле зірок, посеред яких сіється Чумацький шлях. А по ньому повільно їдуть чумаки (обов’язково повільно) і тихо посміхаються у м’які пшеничні вуса. Сіль губиться, а чумаки далі посміхаються - їм все одно, в них під головою пахуче сіно, дома чекає повногруда (обо’язково повногруда) Катерина, віз тихо поспівує, над головою ще одне зоряне небо з ще одним Чумацьким шляхом… та нехай хоч вся сіль висиплеться… Аби тільки Катерина зустріла з варениками, туго напханими сиром, политими сметаною, білою, як сорочка жінки. На сорочці вималювана голкою квінтесенція візуальної естетики надддніпрянців. Мінімалізм кольорів – чорний та червоний, любов і смерть…

… я сьогодні в баби рвала калину біля старої хати. Вже приморожену, а тому холодну й не таку гірку. Деякі ягоди закочувалися в теплий рукав, а долоні були поцятковані червоними, як любов краплями. Сідало наше наддніпрянське сонце. Воно вже давно не гріє. Хіба гріє уяву, коли спускається по холодним гронам калини. Мабуть калина – це теж наш космос…

 

… Завжди вважала, що академічне трактування традиційної музики є бідою пострадянських держав і явище це отримало в Україні таку неприємну назву, як «шароварщина». Мовляв, спеціально викривлена, спотворена музика і мистецтво загалом – на руку радянській системі та її ідеології.  Але ж великоросійський фольклор теж досить таки піддався впливу академізму. Це по-перше. По-друге, якщо це істина, то невже і на Балканах культурна політика Москви мала аж такий вплив? Останнє прослуховування фольклорної добірки з Хорватії засвідчило, що це чи не загальносвітова тенденція...

 

 

… Вирішила почати з Горана Петровича. Певно, спочатку погано себе налаштувала на «сербське» сприйняття оточуючого світу і, на перший погляд, банального. А після Павіча треба бути готовою до всього. Насправді, вимагалося зовсім трохи часу, аби навчитися разом з героями «витягати з кишень шматки мовчання» або довбатися в зубах по обіді «соломинкою сонячного світла» чи щось таке. Загалом, досить цікаво, неодноманітно і розумно.  Дуже добре йде під чай та теплу ковдру…